Ryfujk

село Бубельня
Країна	Україна
Область	Черкаська область
Район/міськрада	Монастирищенський район
Рада/громада	Жовтнева сільська рада
Код КОАТУУ	7123481601
Облікова картка	картка
Основні дані
Засноване	1923 рік
Населення	332
Площа	0 км²
Густота населення	0 осіб/км²
Поштовий індекс	19131
Телефонний код	+380 4746
Географічні дані
Географічні координати	49°01′57″ пн. ш. 29°39′45″ сх. д. / 49.03250° пн. ш. 29.66250° сх. д. / 49.03250; 29.66250Координати: 49°01′57″ пн. ш. 29°39′45″ сх. д. / 49.03250° пн. ш. 29.66250° сх. д. / 49.03250; 29.66250
Середня висота над рівнем моря	264 м
Місцева влада
Адреса ради	19131, с.Бубельня, вул.Комунарів,1, тел. 95-7-45
Карта
Бубельня
Бубельня
Мапа
<mapframe>: Атрибут 'zoom' має недійсне значення

Бубельня (до 2016 року - Жовтневе) — село в Україні, в Монастирищенському районі Черкаської області. У селі мешкає 332 людей.

Видатні особи |

Саморуха Петро Олексійович - секретар райкому партії, один з перших організаторів партизанського руху в Україні.

Саморуха Володимир Петрович - син Петра Саморухи, партизан. Отримав Орден Червоної Зірки за 500-кілометровий рейд у 1944 році;

Калашник Іван Іванович -  один з перших організаторів партизанського руху в Україні.

Посилання |

• Погода в селі Жовтневе

Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, за можливості покращіть цю статтю. Конкретні зауваження можна знайти на сторінці обговорення.

Історія |

Жовтневим поселення називається з 1992 року. З'явилося воно на колишній монастирській землі в 1923 році під іншою назвою — «Хвиля Жовтня». Утворили його бідняцькі родини, які вирішили об'єднатися у комуну, жити за настановами Леніна В. І., його кооперативного плану. Ініціатором і засновником комуни став Захар Малиновський — житель Коритні, який ще до першої світової війни парубком виїхав до Америки у пошуках щастя. Там йому не пощастило. Коли туди долетіла звістка про революцію в Росії, він разом з іншими робітниками взяв участь у виступах на підтримку її. Американська влада запропонувала йому покинути країну. Знову опинився він у Коритні. Батько землі не дав. У пошуках виходу із становища знайшов спільників, побував у керівників району, які підтримали його наміри утворити комуну. Сільська рада наділила їм невеликі ділянки за залізницею Козятин — Умань, неподалік від Коритні. Першу напівземлянку-напів-накат почав будувати сам Малиновський, за ним -інші. Виникло дивне поселення напівбарачного типу. Незабаром представники району та Уманської округи скликали сходку, на якій ухвалили рішення про утворення сільськогосподарської комуни. Ось тоді вона і одержала свою першу назву, тоді ж обрали Захара Малиновського головою правління, членами правління — теслю Олексія Климовича Шевчука, його дружину — Євдокію Іванівну, яка з часом стане членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. їм тоді наміряли 41 гектар землі. Мали вони 3 коней та 2 борони.
Однак виявляється, що прийшли комунари не на пусті землі. Навколо їх землянок та 41 гектара землі ще з часів столипінських реформ (1908–1912 рр.) існувало кілька хуторів. Частина поселян була досить заможною, мала по 7-10 гектарів землі, добротні оселі, тягло і майно. Ці хутори носили дивні назви: Бубельня (там, де знаходилися родини Голенків, П'ятківських, Мельниченків), Живорезівка (тут жили родини Якименків та Мандриків), за залізницею, де був переїзд — хутір Пшиків, а по другий бік залізниці тягнулися оселі Саморухів, Карпенків та інших поселян. Ця заможніша частина господарів спочатку зневажливо посміювалася з новоявлених будівників комуністичного життя. Однак прийде час, і вони, як не дивно, стануть також комунарами.

Поштовх для організації комуни дала державна позика в 20 тисяч карбованців. В 1926 році тут збудували стайню, поставили в ній 20 коней. В наступному — майстерню та стельмашню. Умовили коваля — приватника Михайла Карпенка перенести сюди свою кузню. Переніс, а потім і сам став ковалем-комунаром та добрим завгоспом. Засновники комуни уже вилізли з землі, жили в бараках. Кількість їх зросла. 1928 рік став переломним: збудували корівник на 60 голів, розвели племінних високодійних корів, придбали перший трактор «Фордзон» (за його кермо сів Ливон Поліщук), молотарку, трієр для очищення зерна, вперше угноїли землю. На пасіці стояло більше 30 вуликів. В цьому ж році вперше продали 2000 пудів зерна, з'явилися прибутки. До цього все зароблене практично з'їдали самі та худоба.

В 1929 році неподільні фонди комуни становили 8 тис. карбованців, посаджені перші 6 гектарів саду, утворили бібліотеку, придбали духовий оркестр, збудували цегельний завод. Сад закладав Володимир Захарчук із Коритні, який також став членом комуни.

В основу життя і праці комунари поклали дисципліну та свідомість. Робочий день, обід починали з гучного дзвону, працювали 8 годин, всі харчувалися у спільній їдальні безкоштовно. Навіть стали замовляти на кухні різні страви за смаком. Говорили — живемо по потребі. Саме тут уже в 1930 році запрацював уперше кіностаціонар, проводилися районні наради — семінари, діяли гуртки «Безвірник», музичний та драматичний. Як велике досягнення вважали повну ліквідацію неписьменності через лікнепи. Саме тут проходив заключний районний з'їзд лікнепівців, який знімали на кіноплівку київські оператори.

Генераторами життя комуни був, звичайно, Захар Малиновський та місцева комсомольська організація. Осередок у 17 комсомольців спочатку очолював Сергій Саморуха, потім — Григорій Овчарук.
Безкоштовні обіди приваблювали і ледарів з навколишніх сіл, і тих, хто не мав засобів для життя. В середині 1920-х років сюди з Кантелини, зокрема, прийшли спочатку сестри — сироти Ганна та Ярина Калашники, через рік — їх молодші брати Іван та Василь. Працювали на цегельному заводі. Уже тоді Захар Малиновський зрозумів, що комуна — передчасне явище, а тому в 1929 році здійснив перехід на статус сільськогосподарської артілі, тобто статус звичайного колгоспу. В цей же час розпочалася підготовка до будівництва двоповерхових багатоквартирних будинків (засобів для будівництва індивідуального житла у комунарів не було). В 1930 році сюди приїхав голова Раднаркому України (уряду) В. Я. Чубар, який допоміг хвилянам будівельними матеріалами, одержати агрегати для електростанції. Незабаром 16 родин, дитячий садок, правління колгоспу розмістилися в першому будинку. З фотографії 1931 року на вас дивляться діти цього садка: хто у маминих валянках чи чоботях, а хто й босоніж, зате у шапці, хто у кашкеті, а хто й в одній сорочці з голими коліньми. Незабаром вони підуть до школи, яка знаходилась неподалік. Там вчили дітей Максим Ксеньович Тхір та Любов Сергіївна.

При об'єднанні комуни і селян в колгосп більшість родин з хуторів також стали членами колгоспу, за яким залишили назву комуни — «Хвиля Жовтня». Дивно, проте таке об'єднання відбулося без розкуркулення. Лише одну родину відправили до Сибіру, яка відмовилася віддати землю та майно до колгоспу, — батьків Клима Недомовного (Вакулу та його дружину, котра втекла звідти пішки, повернулася в рідне село) та ще родину Папуш (жила одноосібно).

Володя Саморуха

Головою правління колгоспу обрали все того ж Захара Малиновського. Тепер об'єднане господарство мало 850 гектарів землі, з яких 720 гектарів ріллі. Структура колгоспу залишалася комунарівською і традиції також. Бухгалтерію і одночасно колгоспний будинок очолював Григорій Онищенко, рільничні бригади — Олександр Мандрик, Василь Розкиданий, Олекса Іванченко, молочну ферму -Я. С. Сивак, свиноферму — Григорій Брух, садоовочеву бригаду — Володимир Захарчук. Крім своїх, з 1931 року з'являться тут трактори з Монастирищенської МТС, а тракторною справою оволодіють Андрій Воробйов, його дружина Ганна Воробйова, Мотря Завальна, Лідія Допірчук, перед війною курси трактористів закінчить Марія Онищенко. Майстерню по дереву очолював Созон Іщук, у млині (теж гордість хвилян!) працював Яким Іщук.

Тепер уже не було безкоштовних обідів, а після виконання державних поставок ділили продукцію спочатку на їдця (а тут було що ділити), потім її видавали, як і скрізь, на зароблений трудодень.
Основу Жовтневого тоді складали і перші комунари, і ті родини, що жили на хуторах. Це родини Голенків, Карпенків, Саморухів, Мандриків, Хрис-тичів, Бринюків, Шевчуків, Якименків.
Голенку Якову, солдату, інваліду царської армії із Ладижина, ще в роки столипінських реформ наділили тут 7 десятин землі. Його 4 дочки (Марія, Ганна, Антоніна, Тетяна), 2 сини (Петро та Василь) утворили свої родини: Приндюка Павла, Теофана Пархоменка, Терешка Небесюка, Микити Колотніцького та інші. Перші три родини стали комунарами, потім колгоспниками, четверта — професійними військовими. Василь Голенко оволодів бухгалтерською справою, Петро став командиром Червоної Армії. Родини Приндюка (Таїса, Іполит, Петро, Анатолій), Теофана Пархоменка (Володимир, Михайло, Марія), Терешка Небесюка (Федір, Ганна, Дмитро, Ніна, Віра) стануть уже третім поколінням Голенків, на плечі яких ляже тягар війни та післявоєнної відбудови.
Багаточисельними та впливовими були родини двох братів Мандриків — Павла та Йосипа. У Павла наприклад, було семеро дітей, котрі в історії Жовтневого залишили помітний слід. Павлина одружилася з Яковом Сиваком, який став ветфельдшером, очолював ферму і колгосп. Михайло став теслею, Олександр керував рільничою бригадою, Роман став льотчиком і загинув, Кость — танкістом, прийшов з війни без ноги, сів на трактор, Сергій працював завідуючим дільницею, секретарем парторганізації та інструктором райкому партії. З третього покоління в селі залишилися Георгій (Жора) Мандрик (довгий час працював рахівником), його діти: Микола — керівник автомотоклубу в Монастирищі, Лідія та Роман працюють у Коритні.

Захар Малиновський — засновник комуни

О. С. КУРІЙ — доярка-телятниця 1930-х років, учасниця ВДНГ, орденоноска.

Родина Саморухів у господарських роботах відігравала другорядну роль. Зате у політичному житті, особливо в антинацистській боротьбі, займала провідне місце і у селі, і у районі. Будинок їх знаходився зразу за старим залізничним переїздом. В родині було п'ятеро дітей: Петро, Сергій, Палажка, Поліна, Ганна. Петро вчителював, працював головою сільради. Сергій очолював комсомол у комуні, одружився на Олександрі (із Коритні). Війна застала його в армії. Поліна пов'яже свою долю з Михайлом Мандриком, Палажка — з Пікульським — головою колгоспу в Сатанівці. У Палажки Пикульської (Саморухи) було 4 дітей - Тамара, Ніна, Лідія та Євгенія.
Як дізнаємося пізніше, обставини приведуть Петра Саморуху, Олександру Саморуху, Михайла Завального до керівництва підпільним рухом.

Внесли свою долю в історію села також родини Шевчуків та Карпенків. Никифор Климович Шевчук (агроном, учитель) стане також активним підпільником, його брат Олекса — будівельником, а Євдокія Іванівна Шевчук - активістом комуни, членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Михайло Карпенко, як згадувалося, з'явився тут ще за часів столипінської реформи, обзавівся господарством, збудував кузню, став ковалем. З часом на прохання Малиновського кузню переніс на господарство комуни, а потім став її членом, ковалем, завгоспом. Його дочка Надія одружилася з Паламарчуком (Коритня), стала активісткою, в роки окупації — підпільницею, після війни — головою колгоспу, дочка Любов обере професію бухгалтера, брат Іван — агронома (одружиться на вчительці з Бачкуриного Тетяні Прокопенко, загине на війні, а дружина разом із свекрухою стануть господарками партизанської явочної квартири).

Родина Калашників, як підкреслювалося вище, утворилася в комуні. Спочатку прийшли сюди у 1924 році із Кантилини сестри-сироти Ганна та Ярина, стали працювати, через рік до них приєдналися їх брати Іван та Василь, працювали на цегельному заводі. В середині 1930-х років Іван одружиться на Марії Бростовській, буде керувати місцевою організацією Тсоавіахіму, закінчить школу міліціонерів. В роки окупації очолить перший в окрузі партизанський загін.

Якименки — родина сільських трудяг. Анатолій довгий час очолював садоовочеву бригаду, рік головував, був прекрасним майстром-виноробом Його брат Федір — найкращим пасічником у районі.
Ми не можемо назвати всі родини Жовтневого. Хоч частина з них також мала чималий вплив на долю і села, і людей. Скажімо, родини братів Завальних Михайла та Артема (Михайло -підпільник, голова сільради, а Паша Нарбут побуває в Середній Азії, буде водити комбайни та автомобілі, стане економістом і головою колгоспу). Або ж родини Онищуків (Григорій — рахівник, Марія — підпільниця) чи Ліпського (бухгалтера і підпільника) та Допірів. За родину Малиновських мова йшла попереду. Хіба що треба додати, що він був батьком п'ятьох дочок, на високопоставлені наради у Києві та Москві їздив у позиченому піджаку.

Високий рівень господарювання, організованості, досвід колективної праці та взаємовиручки допоміг хвилянам без втрат пережити 1933-й рік. Жертв голодомору тут не було. Однак арешти та суди розпочалися практично з 1931 року. Олександр Павлович Мандрик тоді був бригадиром рільничої бригади, заміщав голову колгоспу. Артіль не виконала план державної хлібоздачі. «За срыв хлебозаготовки» його виключили з партії і дали 6 місяців примусових робіт. Йому це пригадають і у 1937 році. у А взагалі у 1930-х роках це господарство вважалося в районі зразковим. Тут були значні досягнення в рільництві, тваринництві, садівництві та городництві, в організованості. Захар Малиновський прагнув вести господарство на наукових засадах. Тут були ферми коней-ваговозів, племінних корів та свиней, інкубатор для виведення поголів'я птиці, зразкова пасіка, мічурінський сад-шкілка на ЗО гектарів, вирощували кавуни, дині, помідори небачених у нас сортів, виробляли вина, які славилися на всю округу. Коли прийняли статут колгоспу, безкоштовно багатьом родинам видали корів та свиней як винагороду за працю. Молочно-товарна ферма, якою керував ветфельдшер Яків Сивак, стала учасником ВДНГ, а він одержав орден. Доярка-телятниця Ольга Курій також була учасницею виставки в Москві і мала орден. В 1938 році в районі колгосп займав перше місце за врожайністю зернових культур (22 центнери з гектара), а в 1940 році серед 9 господарств-мільйонерів називали й Хвилю Жовтня. Тут виросла ціла група знавців тракторної справи: Левон Поліщук, Яким Іщук, подружжя Андрія та Ганни Воробйових, дівчата Мотря (Кучер) Завальна, Лідія Допірчук пізніше — Марія Онищенко.

Я. С. СИВАК — вет-фельдшер, завідувач тваринництвом у 1930-х роках, учасник ВДНГ, орденоносець

Якименко Анатолій Олексійович- ветеран ВВ війни (2008 рік)

Проте репресії 1937–1938 років не поминули і комунарів. Звідси один за одним забрали 19 осіб. І в першу чергу розстріляли засновника комуни Захара Йосиповича Малиновського, бригадирів Олександра Мандрика, Олексу Іванченка, Василя Розкиданого, садівника Володимира Захарчука, бригадира свиноферми Григорія Бруха, завідуючого майстернею Сюзона Іщука, моториста млина Якима Іщука, рахівника і завідуючого будинком колективіста Григорія Онищенка, Клима Недомовного, Сидора Мельниченка, рахівника Петра Ліпського, Іосифа Шевчука, Івана Кучера, Віктора Колотніцького, Онуфрія Коваля, Сергія Допірчука, голову колгоспу «Промінь» (Коритня) Максима Мельниченка. Більшість з них розстріляли 10 листопада 1937 року як членів «контрреволюционной повстанческой организации». 19-тому, Мельниченку Тадею, вдалося врятуватися і померти власною смертю уже в старості. Про це повідомлялося в нашій газеті «Зоря». Отже, із 101 репресованого коритнянина на долю Жовтневого припало 19. Хвиляни здогадуються, а може, й переконані, хто став донощиком серед них.

Звичайно, знищення засновників та керівників комуни та колгоспу відбилося на рівні господарювання та морального стану села. Проте до кінця 1930-х років воно не втратило своєї першості. Після репресації Малиновського та інших мешканців керівний склад колгоспу оновився. Якийсь час головував Сергій Бринюк, а потім відома в районі комсомолка-активістка і агроном Феодосія Галюк, родом з Шабастівки. Про досягнення Хвилі Жовтня вона розповідала на районному активі у 1938 році: зерна зібрали по 16 ц. з гектара, цукрових буряків — по 220, доярка Ольга Курій надоїла від кожної корови по 3500 літрів молока, а на свинофермі Ф. Вальчук одержала по 20 поросят. З початком війни вона організовувала тут також евакуацію худоби та майна.

Партизани. День перемоги - 2008 рік (біля Обеліска Слави)

Німецько-радянська війна для хвилян розпочалася з мобілізації чоловіків, угону худоби на схід та бомбардувань станції Монастирище. За війну забрали 120 чоловік — частина трактористів залишалася на броні. Шостого липня 1941 року одержали наказ всіх корів, телят, овець, не фондових коней своїм ходом гнати за Дніпро і далі на схід. Таку ж команду з МТС одержали трактористи, що залишалися на броні. Призначили гонщиків, їздових, ветлікаря, сформували табуни, погнали їх на Маньківку — Шполу -Черкаси. І знову дивний факт: всі гонщики інших колгоспів повернулися назад лише з жалюгідними рештками худоби, а дисципліновані і організовані комунари Хвилі та ще Бачкуриного пройшли з худобою до самого Таш-кенту. Худобу гнала в основному молодь: Паша Нарбут, Ярина та Ониська Мандрики, Софія Кучер, Надія Овчарук, Василь Недомовний, Ярина та Яків Допіри, Мокрина Папуша, Октябрин Поліщук, Надія Голенко, Ярина Розкидана. Трактори погнало подружжя Воробйових: Андрій та Ганна — і також встигли переправитися через Дніпро.
Німців тут побачили не зразу. Спочатку відбулося встановлення окупаційної влади. Хвиляни обрали старостою Андрія Іщука — неписьменного старшого конюха, головою громадського господарства (колгоспу) спочатку Ф. Єфимова, пізніше призначили Никифора Шевчука. Поліцаями були чужі люди, більше з Дашева. В тривогах, роботі і очікуванні чогось незвичайного пройшли вересень, жовтень, листопад. Спочатку ходили чутки про те, що з'явився нібито Петро Саморуха, поранений Валентин Ліпський, а пізніше — Іван Калашник та Михайло Завальний. Ці чутки були правдою, бо незабаром вони стали відкрито працювати. Політрук Петро Олексійович Саморуха вийшов із оточення розгромленого полку за сотню кілометрів від Хвилі Жовтня. Вирішив йти до матері (дружина з дочкою були евакуйовані на схід ще з прикордонної смуги вже без нього). Був вражений тим, що у матері застав сина Володю (він приїхав до бабуні після закінчення навчання), а не всю родину. Незабаром перебрався до братової Олександри, по-місцевому просто Саші, бо у сестри (а їх було три) Поліни Пікульської, де жила й мати, було четверо дітей, стало тісно. Коли в кінці серпня в село прийшов Валентин Ліпський, Саморуха працював ковалем у кузні. Ліпському допомогла вибратися з «уманської ями» жінка з Степівки, яка розшукувала там свого брата. У жовтні спочатку таємно з'явився Іван Калашник. Він з військами НКВС обороняв Одесу, після її здачі ворогу вирішив повернутися також до комунарів: тут була дружина Марія та сестра Ярина, брат Василь. Потім з-під Миколаєва повернувся Михайло Завальний (чоловік сестри Саморухи) та Никифор Шевчук. Через кілька днів після повернення вони вели відкритий спосіб життя, працювали. Працювала й більшість мешканців села.

Хвиляни були не лише дружними комунарами, а їх ще пов'язували один з одним численні родинні зв'язки. А якщо додати, що сюди повернулися з оточення та таборів комуністи, комсомольці, командири радянської армії, що тут готова була до непокори ворогу та їх прихвосням значна частина жінок та молоді, то стане зрозумілим, чому саме тут зародився підпільно-партизанський рух. їх організаторами стали Петро Олексійович Саморуха та Іван Іванович Калашник. Перший створив підпільну партійну організацію, чим перейняв обов'язки довоєнного колгоспного партосередку, яким керувала проста селянська жінка-активістка Ксеня Поліщук. Вона не евакуювалася на схід через хворобу дочки. До підпільної роботи Саморуха залучив свояка Михайла Завального, Івана Калашника, Никифора Шевчука, Валентина Ліпського, Олександру Саморуху — дружину свого брата Сергія, де він спочатку жив і де була потім явочна квартира. Як уже згадувалося, Саморуха та Завальний працювали поряд в кузні та штельмашні, Валентин Ліпський — обліковцем у конторі разом з комсомолкою Марією Онищенко. Бухгалтерував Кость Микитович Бевз. Приблизно в листопаді відбулися зміни: як агронома, головою господарства призначили Никифора Шевчука, Ф. Єфімов знову став бригадиром. Районна управа взяла на облік всі колгоспні ліси, порубку в них робили тільки з її дозволу. Іван Калашник поки що байдикував, нудився без діла. Незабаром Шевчук призначив його лісником, що тому дуже сподобалося.
У березні 1942 року ляндвірт (агрокомендатура) направив Н. Шевчука агрономом у Копіюватську МТС, а головою управа призначила бухгалтера К. Бевза. Ось він (як пригадував Никифор Шевчук) і розперезався: організував обмолот хліба, його ретельну здачу ворогу, став ревізувати ліс і роботу Калашника, примусив усіх жінок працювати в полі з коровами та молодими волами. На їх захист став Іван Іванович. Бевз зажадав, щоб він здав ключ від лісу і став навчати волів ходити у ярмах. Калашник зухвало відмовився. Кажуть, що саме тоді Бевз доніс у районну управу про непокору останнього.
На початку травня 1942 року була спроба Калашника заарештувати. 4 травня він пострілом із гвинтівки через вікно контори громгоспу убив Бевза, а сам пішов у ліси, де незабаром зустріне не велику групу червоноармійців на чолі з політруком Василем Зенкіним і утворить перший в нашій окрузі партизанський загін. Після об'єднання з групою партизанів Підвисокого загін назвуть іменем Чапаєва, розпочнуть відкриту боротьбу з ворогом та його посіпаками. Головою господарства тоді призначили Івана Поліщука.
А далі події розгорталися досить швидко. Перший постріл Калашника став відомий у Тепликському, Дашівському, Гайсинськму та Оратівському районах, де також накопичувалися сили месників. В серпні відбудеться їхня зустріч у Шабелянському лісі (тепер Іллінецький район), де буде утворено підпільний обком партії (за документами того часу — МРПК: Міжрайонний підпільний комітет). Його членами оберуть також П. Саморуху, І. Калашника, В. Зенкіна, Я. Нижника (Підвисоке). Тут же було зафіксовано утворення трьох партизанських загонів: ім. Леніна, «За Родину», ім. Чапаєва, визначені зони їх діяльності. Командиром загону ім. Чапаєва затвердили І. Калашника, комісаром — В. Зенкіна. Територія його дії — Монастирищенський та Оратівський райони. За ці літні місяці слава про дії Івана Калашника та його месників рознеслася по всій окрузі.

П. О. Саморуха тепер уже не як хвилянський підпільник, а як партійний секретар розпочав офіційне утворення підпільних організацій. Організаційні збори хвилянських підпільників відбулися З вересня 1942 року в квартирі Саші Саморухи.
Крім неї, сюди прийшли Фелікс Єфимов, Михайло Завальний, Валентин Ліпський, Іван Калашник, Никифор Шевчук. Утворили комітет, секретарем затвердили П. Саморуху, зв'язковою — Сашу Саморуху. Вона в цей час уже перебралася із двоповерхового будинку до окремого, який ховався в уго-ловині біля саду. Тут і була головна явка підпільників. А далі під приводом відвідин родичів, виконання обов'язків дільничного агронома, поїздок на базари та свята Петро і Олександра, Никифор Шевчук утворили інші підпільні організації, зокрема в Коритні це зробив Петро Саморуха 6 вересня 1942 року. Керівником її обрали Петра Янишевського — голову громгоспу (колишній колгосп ім. VII з'їзду Рад).
До кінця 1942 року у підпільну роботу включилися Павлина Сивак, Килина та Текля Іщук, Ярина та Поліна Завальні, Марія Онищенко та її сестра Зіна, Марія Приндюк, Тетяна Карпенко, Ірина Калашник, Надія Паламарчук, Тетяна Якименко і, звичайно, родини головних підпільників та партизанів.
Як пригадував Михайло Завальний, в його квартирі (стара школа на Бубельні) «ремонтувалася зброя для партизанів, а у сусідніх родинах Теклі Допіри, Дмитра Папуші ремонтували і прали білизну, одяг, маскхалати. У Хвилі майже постійно знаходилися то одна, то інша партизанська група. В родинах Килини Іщук, Поліни Пікульської, Надії Паламарчук пекли хліб…»
Великою подією не лише для Хвилі, а й для всього руху опору на сході Вінниччини стала поява тут у серпні 1942 року радянських парашутистів на чолі з майором Мединським. Це була перша група посланців з Москви, яка прагнула встановити зв'язок з месниками Вінничини. На жаль, вони втратили радіостанцію та радистку. Однак їх поява стала поштовхом для створення цілої партизанської бригади для посилення уже організованішої боротьби з ворогом.
А за Іваном Калашником розпочалося «полювання» ворогів та поліцаїв із Дашева. На цей час він з підвисоцькими партизанами перебазувався до Шабелянського лісу. Не зловивши його на Різдво 1943 року у Хвилі, вороги спалили 5 хат, заарештували Ф. Єфимова, Ксеню Поліщук (першого — як
колишнього партизана, другу — як колишнього секретаря парторганізації), Павлину Сивак та Ярину Бринюк, дружину Калашника з дітьми. Ще раніше були заарештовані Василь Орендарчук, Олександр Папуша, Терентій Перестюк, Василь Соловищук (у одного з них знайшли гвинтівку).
Однак 28 лютого поліцай Біда та інші зробили в Кантилині засідку. Коли Калашник разом з Зенкіним та Вовченком поверталися із Шабельної до Хвилі, пострілом убили його. Справу відважного месника продовжував загін Хоми Агладзе, що базувався в Балабанівському лісі. А в Монастирищі вороги розстріляли Ф. Єфимова, В. Орендарчука, О. Папушу, Т. Перестюка, Василя Соловищука, у Вінниці — Ксеню Поліщук. Три тижні на допитах пе ребували Павлина Сивак та Ярина Бринюк, ще довше — дружина Калашника з дітьми.

Є різні версії щодо загибелі 1.1. Калашника, різні думки щодо правильності розправи з Бевзом та його поведінки зразу після повернення у село. Проте автору цього нарису командир партизанської бригади А. Кондратюк переконливо довів, що його убив саме Біда, що партизани потім його зловили, присудили до розстрілу. Вирок виконала сестра месника Ярина Калашник. Слід додати й таке: автори книг про вінницьких партизанів допускали не лише перекручення фактів, а й писали те, чого не було. Чого варте, наприклад, твердження, що Калашник розмовляв німецькою мовою (освіта була у нього за 4 класи) або що мав війська 100 тисяч і т. і. Я поцікавився у А. Кондратюка і про це. Відповідь була така: "Ми допустили помилку, коли за його життя свої каральні дії проти ворога здійснювали під Калашника, в тому числі всі залишали записки типу «Тут був Іван Калашник». Саме через це і пішла слава про нього по багатьох районах і навіть областях. Іноді такі перебільшення наносили шкоду самим партизанам. Про це розповідає командир партизанського з'єднання П. Наумов у своїй книзі «Степной рейд». Шукаючи «стотисячну армію Калашника», у березні 1943 року загін вийшов на Нараївку — Терлицю — Гайсин і потрапив у німецький смертельний трикутник, з якого ледве вирвався з чималими втратами.
Це, звичайно, не принижує постать Калашника, він був, дійсно, першим партизаном в окрузі, однак документальні розповіді не терплять фальсифікацій та перебільшень.
З Хвилі у вересні 1943 року відправився в небезпечну подорож 13-річний Володя Саморуха, син Петра Олексійовича, до міста Рівне, зумів знайти у навколишніх Цуманських лісах партизанський загін полковника Медведєва, щоб звідти передати координати вінницьких партизанів до Москви і прохання про допомогу. Володя блискуче виконав завдання, за що одержав орден і партизанську медаль.
У Хвилі два рази засідав підпільний обком партії (МРПК), виготовили партизанські прапори, примусили місцеву окупаційну владу служити не німцям, а партизанам.

Свій патріотизм хвиляни підтвердили й тоді, коли від невдалого нашого наступу у січні 1944 року фронт німців зупинився в селі. А тут переховувалося кілька десятків наших червоноармійців, що вирвалися з оратівського оточення, їх тут переховували і таємно годували цілих два місяці. Ніхто з них не потрапив у лабети окупантів. За дорученням П. О. Саморухи їм виготовили офіційні документи жителів села на випадок провалу. Лише Марія Онищенко переховувала і годувала трьох: Івана Вахромеєва, Павла Дубину, Трохима Коломійця. А всього їх було в селі 32 особи.
Підпільники, знаючи про наближення фронту, ще у вересні 1943 року, а потім у січні 1944 року подбали про хліб та насіння, змусили владу засіяти озимими культурами в два рази більшу площу, весною — подбати про насіння та засів уже після визволення.

Отже, в селі Жовтневому (Хвилі Жовтня) ще у грудні 1941 року виникла перша в районі підпільна організація, яка з вересня 1943 року стала підпільним райкомом партії. їх керівником був П. О. Саморуха. До підпілля залучили 37 осіб, з них партизанами стали 9, в інших формах боротьби брали участь 27 мешканців. Всього, виходить, тут за списками чинили опір ворогу 64 чоловіки, а фактично все село. Знищені нацистами Ф. Г. Єфимов, К. М. Поліщук, В. Є. Орендарчук, Т. І. Перестюк, О. В. Папуша, Василь Соловищук, в бою загинув 1.1. Калашник. Загинув і організатор підпілля П. О. Саморуха, але в 1947 році у сутичці з бандерівцями у Львівській області, куди його направили для зміцнення радянської влади. Володя Саморуха довгий час працював штурманом та капітаном кораблів Чорноморського флоту. Зараз на пенсії, живе в Одесі. На жаль, були в Жовтневому і зрадники в особі двох жінок, які причетні і до смерті своїх односельчан, і до згарищ. Жорстоко, проте партизани їх знищили.

Оцінюючи дії хвилянських підпільників та партизанів, слід сказати, що вони нанесли шкоди ворогу не так багато, однак в боротьбі з окупантами стали першими на сході Вінниччини, дали поштовх до подальшого розвитку подій.
Визволення Хвилі Жовтня від німецько-нацистських загарбників відбулося 10 березня 1944 року. Його здійснили воїни 4-ї повітряно-десантної дивізії генерала О. Румянцева. Настала весна І 944 року. Потрібно було вже сіяти, а Хвиля опинилася між двох фронтів. Тоді підпільники запросили на своє засідання старосту Іщука та голову господарства Поліщука, заявили їм: «Є рішення партизанського штабу, щоб не дати ворогу більше хліба. Отже, ми дамо команду селянам за одну ніч вигребти зерно з комор, запарювальної ями та інших схованок, рознести і сховати його по хатах. Не виконаєте цей наказ — вас буде судити партизанський суд».
Влада не чинила опору, а підпільники і селяни, дійсно, за ніч заховали хліб, а тепер (після визволення) дружно повернули його до комори, засіяли поля. Обробляли і засівали їх, звичайно, на коровах.

Урожай 1944 року майже весь пішов у державу: війна все ще продовжувалася. На початок 1945 року тут відновили ферми корів, коней, птахо — та вівцеферму. Колгосп мав 839 га землі, в тому числі ріллі −682. Влітку 1945 року в село поверталися уцілілі солдати, остарбайтери з Німеччини, колишні колгоспники з далекої Середньої Азії. Однак 69 воїнів не повернулися. Серед них Іван та Франц Бростовські, Василь та Яків Ніколенки, Дмитро та Мефодій Небесюки, Василь та Леон Поліщуки, Федот Гумен, Микита Іщук, Трохим Курій та інші. В 1966 році хвиляни спорудили їм пам'ятник, в 1980 році поряд поставили кам'яну брилу в пам'ять про підпільників та партизанів села.

Як і в багатьох селах району, у Хвилі Жовтня в перші післявоєнні роки господарські справи йшли важко, життєвий рівень селян був низький, податки непосильними. На додачу між селянами вже не панував дух колективістського єднання, а голови колгоспу, як правило, більше року-двох тут також не трималися. Павлина Завальна, Марія Іванченко, Яків Сивак, П. Бурдейний, Козодой, Бондаренко, Надія Паламарчук, Анатолій Якименко, Яків Допіра, Петро Янишевський, Власюк… 11 голів за 15 років! Якщо виробництво тривало, люди працювали, то це заслуга не їх. За рік вони просто не в змозі були опанувати становищем. Серед них найбільш впливовою та поважною була Надія Михайлівна Паламарчук. До речі, це при її господарюванні та за її планом розпочалася забудова нових вулиць поселення.
В 1946 році тут відновили змагання між ланками та доглядачами худоби. Змагалися за досягнення 100-пудового врожаю зернових культур і за 500 центнерів цукрових буряків, що, звичайно, було нереальною справою. Найкращих результатів тоді досягла ланка Ярини Фартушної. Переживши голодовку 1947 року, селяни з 1949 року включилися в здійснення трьохрічного плану розвитку тваринництва, піднесення культури польових робіт. Про рівень тодішнього господарювання залишилось небагато документів, однак вони все ж дають певну уяву про цей рівень.

Колгосп «Хвиля Жовтня» та ім. Челюскінців тоді обслуговувала тракторна бригада В. Є. Ковтуна, яка мала в 1948-1950-х роках чотири трактори (гусеничний та 3 колісні). Бригада виробила на трактор за рік 414 гектарів, своєчасно виорала та закультивувала пари, в оптимальні строки посіяла. На 20 травня 1950 року тут засіяли 99, підняли пару 72, здійснили прорідження цукрових буряків 74, рихлення — на 100 процентах площі, зайняли одне з перших місць у районі.
1958 рік став роком передачі техніки з МТС у колгоспи за викуп. Хвиляни викупили тоді 5 тракторів, зернокомбайн, причіпний інвентар. Тоді ж 10 трактористів, комбайнер і обліковець бригади також повернулися з МТС в село і стали колгоспниками. Тракторною бригадою керував П. Орендарчук. Тоді ж на 20 жовтня механізатори виорали зябу 77%, завершили збирання цукрових буряків. На фермі надоїли по 1700 літрів молока від корови (32 місце із 36 колгоспів), м'яса виробили на 100 га угідь 22,8 центнера (33 місце із 36), одержали яєць на 100 га 5872 штук. Перед приєднанням до колгоспу ім. Кірова в 1954 році тут зібрали з гектара по 24,6 цнт зерна, по 288 цнт цукрових буряків, надоїли на кожні 100 га угідь по 244 ц. молока, виробили м'яса — по 37,3 центнера, одержали по 58 яєць на курку-несучку. Це непогані досягнення.

А далі цілих 30 років перебування в складі колгоспу ім. Кірова с. Коритні уже як дільниці, що негативно позначиться і на рівні господарювання, і на організації робіт, і на моральному стані підпорядкованості (чого колишні комунари, ой, як не хотіли), і на рівні життя колгоспників, який до 1959 року суттєво підвищився після вересневого пленуму ЦК КПРС 1953 року. Ще у 1955 році тут практично всі двори були боржниками колгоспу, адже тоді на трудодень одержали всього 0,5 кг зерна і по 15 копійок грошей, а в 1959 році — уже по 3 кг хліба і 4 крб. 50 копійок грішми.
Після об'єднання в селі не стало тракторної бригади, току для обмолоту зерна, автогаража (автомобілі стояли біля осель шоферів), на роботу часто ходили пішки аж у Коритню. Саме в ці роки дільницею керували Сергій Мандрик, Павло Смітюх, Петро Яловенко, Семен Киливник. Проте вирішального впливу на село вони не мали: все вирішувалося в Коритні. Про рівень господарювання за цей час є лише окремі дані, з яких достовірно оцінити його неможливо. Скажімо, молочно-товарну ферму тоді очолювали Д. В. Країло (надій від однієї корови становив 1982 кг, у Коритні — 2101 кг), Л. Ю. Ніколенко (надій на фуражну корову у 1982 році становив лише 1866 кг). Кращі справи були у В. Г. Кучер (надій перед роз'єднанням становив 2224–2710 кг). На птахофермі трудилися Є. І. Кучер, Л. А. Воробйова, М. І. Вовкотруб, Г. С. Піча, М. П. Смик, В. П. Кобець. Якщо перші троє у 1970-х роках забезпечували яйценосність курей по 160–213 штук, то три інші у 1980-х роках по — 245 штук. Це добрі показники. Високих результатів в урожайності цукрових буряків домагалися члени механізованих ланок Г. Й. Мандрика та І. М. Мельниченка (300–335 центнерів на початку 1970-х років), у 1980-х роках — члени ланки В. О. Іщука (322 центнери). Всі інші результати роботи ховаються у спільних результатах роботи Коритні та Хвилі Жовтня і у виробництві продукції, і в її продажу державі, за виключенням птахоферми (в Коритні курей не тримали). За 1986–1990 роки тут продали яєць державі 1381 тис. штук, що більше від попереднього п'ятиріччя на 281 тис. штук.

1989 рік нарешті став роком самостійного господарювання. Роз'єднання відбулося не зразу, а як наслідок кількох поїздок хвилян до обласного та республіканського керівництва. Районна влада цього роз'єднання не хотіла. Назву своєму господарству залишили стару — «Хвиля Жовтня». Однак село стало називатися Жовтневим. Базою самостійного господарювання були 858 га землі, з них ріллі — 722, тракторів — 10, комбайнів — 4 (один буряковий), 12 автомобілів, 372 голови великої рогатої худоби, 4200 гусей на птахофермі, коней — 39.
Повернулися до старої структури: рільнича ланка (ланкова В. А. Діхтяр, працюючих 24 жінки), тракторна бригада (бригадир Г. Д. Завальний, працюючих 15 механізаторів), садо-городня бригада (бригадир В. Л. Натяганчук), будівельна бригада (бригадир Франчук О. Т., в ній працювало 5 чоловік), птахоферма (Кучер Євтух Іванович, працювало 5 осіб), автогараж (завгар В. А. Якименко, шоферів — 10), на фермах працювало 20 осіб (завідуюча МТФ Людмила Яківна Сивак). Адмінперсонал складався з 13 осіб, у дитячому садку працювало 5 вихователів на 22 дітей. Головою колгоспу обрали Анатолія Яковича Коваля. Призначили агрономом О. П. Франчука, зоотехніком — Л. Я. Сивак, інженером — В. А. Вовкотруба. Всього працюючих тоді було 115 чоловік, пенсіонерів — 165.

Незважаючи на труднощі першого року самостійного життя, хвиляни спрацювали добре і в 1989 і в 1990 роках. Тоді зібрали у 1989 році з гектара зернових культур по 38,2, а в наступному — по 42,6 центнера, пшениці відповідно по 47,1 та 51,7, кукурудзи — по 29,1 та 43,9 центнера, цукрових буряків — 355 та 322 центнери. Овочів ще не сіяли.
Кількість великої рогатої худоби збільшили до 413 голів (корів 150), мали 513 голів свиней, виробили м'яса на 100 га угідь 96,3 центнера, надій молока становив 2597 і 3184 кілограми. Це добрі результати. За урожай соняшнику (39,7 ц) господарству вручено Перехідний прапор району.
Найкраще працювали механізатори П. М. Іщук, В. О. Іщук, А. Б. Орендарчук, В. В. та Л. В. Завальні, шофери В. К. Мандрик, Г. В. Гринюк, В. С. Поночовний. Із доярок у 1990 році Ольга Перестюк надоїла 3621 кг молока, Людмила Туркевич — 3551, Люба Ясінська — 3331, Ганна Папуша — 3234 кілограми від корови.
Найбільших привісів живої ваги досягла телятниця В. П. Кобець. Ферми добре обслуговували фуражири О. В. Лаврецький, П. Г. Перестюк. Уже в перший рік господарство продало 65 тис. яєць, а виробили їх — 73 тисячі. Таким чином, лише пташники Н. Т. Натяганчук та Ю. В. Розкиданий забезпечили для колгоспу 9 тис. крб. прибутку. 7 тисяч карбованців надійшло також від реалізації фруктів з молодого саду. У вирощуванні цукрових буряків відзначилися механізовані ланки В. О. та В. Д. Іщуків, Л. А. Завального та О. П. Турляка, рільнича ланка В. А. Діхтяр. Досить активну участь у відродженні господарства брали десятки пенсіонерів, зокрема, Л. А. Во-робйов, М. Д. Сивак, Л. О. Гончарук, М. Мартинюк, Г. Шевчук та інші. Уже в перший рік хвиляни поставили за мету збудувати хімсклад, майстерню, корівник, комору для зерна, критий тік, вагове господарство, заасфальтувати вулиці. повідальності за наслідки праці, що і до останнього часу прагнули залишити колективні форми господарювання.

Аналізуючи наслідки роботи хвилян у цей час, слід сказати, що вони в умовах кризи і в рільництві, і в тваринництві мали непогані показники до 1997 року. Лише в 1998–1999 роках почався спад і загальної врожайності, і по окремих культурах, і в тваринництві. Не стало кукурудзи, картоплі, овочів. Тоді коли у більшості колгоспів почали збувати навіть корів для оплати пального та техніки, хвиляни зберегли поголів'я, не допустили й великого спаду в надоях молока. Різкий спад виробництва м'яса розпочався тільки з 1995 року.
Такі наслідки роботи свідчать, по-перше, про прагнення мешканців сучасного Жовтневого довести результативність колективної праці і в умовах кризи. Одночасно вони показують, що старі форми
господарювання в нових економічних умовах не будуть давати високого ефекту. Тому в останні роки селяни вирішили перейти до ринкових відносин, утворивши фермерське господарство.
Сьогодні тут немає колишніх хуторів, саду, пасік, винних льохів, старої школи на Бубельні. Є сучасне село з добротними оселями, приватний магазин — перша ознака нового часу. Однак збереглися й комунарівські двоповерхові будинки. В одному з них школа-садок, сільська рада, інші служби. В іншому-квартири, але живуть у них не корінні хвиляни, а більше різні люди, що прибилися сюди в пошуках заробітку та даху над головою. На першому будинку висять меморіальні дошки, які нагадують, що тут жили і увійшли в історію села П. О. Саморуха, І.І. Калашник, Володя Саморуха.

В центрі села — скульптурна група, що зображує радянського воїна на повний зріст та жінку, яка стоїть поряд, обнявши воїна рукою. Група символізує єдність фронту й тилу в боротьбі проти нацистських завойовників, пам'ять про односельців. Уже 20 років стоїть і кам'яна брила, яка встановлена тут на прохання колишніх партизанів та підпільників, що збиралися у 1979 році на відзначення 35-річчя визволення села, чергової річниці утворення Другої партизанської бригади. Є тут також дві могили Невідомому солдату. У 2002 році при виконанні патрульних обов'язків загинув у м. Одесі сержант МВС Іван Олександрович Франчук. В серпні цього ж року йому встановлено пам'ятник.
Серед пам'яток археології збереглися сліди двох курганів скіфської або ямної культур. Уродженцем села є Іполіт Павлович Приндюк, котрий довгий час очолював колгосп у селі Княжа Криниця, має високі урядові нагороди. Тут народився і партизанив Володимир Пархоменко — Заслужений залізничник колишнього СРСР, який проживає в Одесі.

За переписом 2001 року, у Жовтневому зафіксовано 168 дворів, в яких проживає 371 чоловік. У 2002 році головою села обрано Таїсу Іванівну Прудиус. Фермерським господарством управляв Анатолій Якович Коваль. Тепер тут три групи пайовиків.

Примітки |

Посилання |

• Легенда партизанської Черкащини - http://pres-centr.ck.ua/print/news-11355.html
  


• Маленькие герои большой войны- https://www.crimea.kp.ru/daily/26695.3/3718177/
  

п о р Населені пункти Монастирищенського району Міста: Монастирище Смт: Цибулів Села: Аврамівка · Антоніна · Бачкурине · Бубельня · Владиславчик · Дібрівка · Долинка · Зарубинці · Зюбриха · Івахни · Княжа Криниця · Княжики · Копіювата · Коритня · Леськове · Летичівка · Лукашівка · Матвіїха · Нове Місто · Новосілка · Панський Міст · Половинчик · Попудня · Сарни · Сатанівка · Степівка · Тарасівка · Тарнава · Теолин · Терлиця · Халаїдове · Хейлове · Шабастівка · Шарнопіль Селища: Вільна · Володимирівка · Забіляни · Кудинів Ліс · Покровка